За Перекопом є земля

Вартість: 12 €

«Аліє, Альона і я. З наших імен, написаних у рядок або стовпчик, можна вивчати історію Криму».

Крим. Саме тут минуло дитинство, юність і перше кохання головної героїні роману. Саме тут вона зрозуміла, що є українкою. Ні дідусь-підполковник КДБ, ані російська кров у венах не стали цьому на заваді.

Наче орнамент, у романі переплітаються кримськотатарська культура і українська історія. На сторінках книжки читач зустрінеться з кримськими татарами, караїмами, українцями, росіянами, німцями, євреями, греками, вірменами Криму, крок за кроком відкриватиме шафи з родинними скелетами. Разом з головною героїнею та її подругою Аліє пройде шлях від їхнього дитинства – з 1990-х – аж до окупації півострова Росією в 2014-му, з екскурсами в давнішу історію Криму.

«За Перекопом є земля» — це спроба відкрити материк для півострова, а півострів для материка з незвичного ракурсу. Адже і там, і там є земля. Її варто пізнати й повернути їй цілісність.

Робота над книжкою тривала з 2012 року. З початком окупації Криму, у 2014 році, концепція змінилася. За цей час авторка взяла близько 200 інтерв'ю з більш ніж 50 кримчанами. Деталі їхніх розповідей стали частиною роману.

Про авторку Анастасію Левкову
Анастасія Левкова — українська письменниця, культурна менеджерка, редакторка і викладачка. Авторка книг «Старшокласниця. Першокурсниця», «Ашик Омер» і «Спільна мова. Як народжуються і живуть слова». Координаторка літературного конкурсу «Кримський інжир / Qırım inciri» і співупорядниця однойменних антологій української та кримськотатарської прози, поезії, перекладів. Членкиня Українського ПЕН. Кавалерка французького Ордена Мистецтв та літератури.

Цитати з книжки

Ми піднімаємось угору, мене трохи закачує, але це минається, щойно виходимо коло Байдарських воріт, — я чудуюся з того, наскільки інакшим може бути море, яке я досі бачила тільки в Піщаному. Ніколи я не дивилась на нього отак згори, ніколи не бачила його таким синім і таким гарним. Десь синіше, десь світліше, сіріше, воно має край лиш з одного боку, а всюди-інде безкрає, бездонне. «Красота, правда?» — каже дідусь. «Красивий

який наш Крим!» — додає тато. Зараз ми підемо по чебуреки в «Шалаш», який трикутно стримить у небо, але мені не хочеться йти, а хочеться вбирати очима ці пейзажі й цілувати усе, що я тут бачу.

Через роки я боятимуся забути вулиці міста. Я буду підписуватись на бахчисарайські спільноти у соцмережах заради світлин. Я переглядатиму фото для того, щоб не забути. Я згадуватиму добірку друкованих фото, наклацаних Халілом іще на плівку в нашому підлітстві, — ця добірка лишилась у домі моїх батьків, і я проситиму їх зісканувати світлини й надіслати мені електронкою. Я заходитиму на гугл-мапи, щоб «пройтися» вулицями, нагадати розташування будівель, віражі Чурук-Су, вигляд степової світло-сірої землі та скель — наче стін, і сосон на скелях, розсаджених «такими заплаточками». Я читатиму Шаміля Алядіна, щоб нагадати собі місто, якого не могла знати і якого вже ніколи не буде, але яке живе в окремих цеглинах, витає в повітрі, нуртує в землі.

Минулого вечора російський спецназ намагався захопити корабель «Славутич», але той дав відсіч. Ми з журналістами вирушили в Севастополь. На виїзді з Сімфі просто на трасі стояли жінки з блакитними й жовтими кульками і з транспарантами, де від руки написали антивоєнні гасла. Філ хвилю вагався, та все ж попросив водія зупинитись. Ми вийшли зняти мітинг. Хлопчик років семи тримав у руках плакат, де по-дитячому, з перевернутим И, що читалось як N, було написано: «Хай війни не буде. Хай росіяни підуть додому». Я заплакала.